Не минуло й століття, як ветеранів Української повстанської армії вже змінюють новітні ветерани московсько-української війни. Своїми спогадами про повстанські часи поділився сотенний УПА, 94-річний Мирослав Симчич (псевдо «Кривоніс»), який проживає з дружиною в м. Коломия. Пам’ять не зраджує націоналісту, він пригадує найменші дрібниці і добре знає, що принесе Україні перемогу над ворогами.

«Ганяли нас, як чортів по пеклу…» - Мирослав Симчич про вишкіл в УПА.

Створення Української Повстанської Армії чекав кожен справжній українець…чекав і я, тому, будучи членом молодіжної ОУН в 1943 році, маючи неповних 20 років, я став до лав УПА. Всі, хто проявив бажання воювати в Армії націоналістів повинен був пройти військовий вишкіл, який тривав до 6 місяців і був доволі насиченим. Ми управлялися не тільки у військовій майстерності, а й здобували теоретичні знання. Наша військова програма мала, як денні, так і нічні вишколи, фізично витримати умови було важко, і звісно не всі їх витримували, але з простого хлопця-селянина треба було зробити воїна тому ганяли нас, як чортів по пеклу. Сили нам давав ідейний дух, бо саме національна ідея об’єднувала в боротьбі. В УПА не було випадкових людей, кожен знав, чому прийшов і що його чекає. Тут були люди з різних областей, від Західної до Східної України, всіх єднало одне – вільна й незалежна Українська держава. Звісно, велике значення мала підтримка місцевого населення, і,  якщо на Західній Україні нас підтримували, то на Східній було двояке ставлення, адже, більшовики залякували людей «злочинцями-бандерівцями» і дехто вірив їм. Однак, одяг, їжу і різну допомогу нам надавали перш за все прості жителі, і я ствердно можу сказати, що без їх підтримки УПА так довго не існувало б. Велика роль належить жінкам, котрі були нашими зв’язковими, медичними сестрами, а ще підтримували побут і порядок, готували їжу. Жінки в УПА - другий корпус.

«В УПА у нас була одна команда – вогонь!»

З своєю групою я провів 42 бої, з яких 40 закінчилися нашою перемогою, а 2 фактично нічиєю. Найбільше мені запам’ятався бій під Космачем 1945 року, де разом зі своїми побратимами – Березівською сотнею, в якій воювали понад 200 упівців розгромили армію московського генерала Миколи Дергачова, який був вбитий в цьому бою. Пригадую, в той час розвідка повідомила, що Косів, як «Бандерівську столицю» збираються знищити і наше командування прийняло рішення вступати в бій. Ми злапали ворогів у так зване «кільце» і,  щоби не втекли назад – поставили два кулемети на дорогу, які і зіграли вагому роль на нашу користь. Бій тривав від  ранку до вечора і закінчився нашою перемогою. Тут я отримав поранення правої руки, але мені правильно надали медичну допомогу і за 3 місяці рука зрослась. 

Після цього бою мене вперше заарештували, але більшовики не знали хто саме розгромив їх тому я діяв згідно правила упівців: Ніколи ворогу не сказати правди. Я стерпів всі катування, але своєї причетності до цього бою не виказав.

Аж в 1968 році кагебісти розшукали учасників тієї сутички, з яких один зізнався, що ними командував я… Пригадую, як після бою під Космачем я писав звіт і в ньому вказав про 200 вбитих більшовиків, але під час другого арешту дізнався, що насправді цифра значно більша, 376 вбитих і з пів сотні поранених, та ще й сам генерал загинув, не можу приховати, що я радів нашій перемозі ще більше. Адже, група з каральної дивізії Дергачова, в той час повернулась з Кавказу після виселення татар, чеченців, щоб знищити бандерівців Прикарпаття, а натомість знайшла свою погибель.

32 з половиною роки ув’язнення: «Було по різному, але Господь мені дав сили і віри витримати і не зламатися».

У 1948 році був мій останній бій з ворогами, які хитрістю оточили нас і впіймали мене. В 1949 році Івано-Франківський Військовий трибунал за участь в УПА засудив на 25 років позбавлення волі. В умовах концтаборів, а пізніше у в’язниці було по різному, але Господь мені дав сили і віри витримати всі роки і не зламатися.

Згодом Мирослав Симчич повторно дістав ще 25 років за «участь у націоналістичному угрупуванні». 1956 Комісія Верховної Ради СРСР скоротила термін покарання до 10 років. У 1963 році Симчича звільнили.

Після звільнення, на Західну Україну я не мав права повернутися і, як українець по старій ідеї вибрав собі Запоріжжя, бо там колись була Запорізька Січ. Деякий час я жив у свого побратима, але не хотів йому докучати бо часи були важкі і вирішив самостійно десь влаштуватися. Я не мав жодного притулку, та й знайти роботу було важко. Бувало ночував на вокзалі, а щоб не викликати підозр в поліції я ховався за великий вазон схожий на пальму і там спав. Так тривало кілька місяців, але одного разу, їдучи в маршрутці, хтось з людей, побачивши на мені табірний одяг і зрозумівши, що я колишній в’язень, порадив мені куди звернутися, щоб отримати приписку. Все таки з гіркою бідою я отримав ту приписку і заходився шукати роботу. Вакансій для колишніх в’язнів було обмаль, тому я потрапив у справжнє пекло – на завод «Запоріжсталь» в ЦРМП – цех ремонту металургійних печей, що надзвичайно важко. Тут я пропрацював до наступного арешту 1968 року. Тоді мене ув’язнили на 18 років – їх я відсидів, як кажуть, від дзвінка до дзвінка.

Після звільнення знову повернувся на завод «Запоріжсталь». Там я працював до пенсії, спочатку слюсарем, а потім токарем. В рідну Коломию все таки повернувся з дружиною коли розпався совєтський союз.  

До сьогоднішнього дня справа Мирослава Симчича знаходиться в архіві. Він не реабілітований, а його участь у визвольній війні вважається злочинною.

Про походження псевдо «Кривоніс», Мирослав Симчич з усмішкою відповідає:

У запорізькому війську гетьмана Богдана Хмельницького був полковник Максим Кривоніс, який вирізнявся своєю дипломатичністю, знанням військової справи. Під його командуванням козаки здобували у битвах тільки перемогу. Я читав про «Кривоноса» і  мені хотілося бути хоча б трохи схожим на нього, тому взяв собі такий псевдонім. Із своєю сотнею я, як і він виграв всі бої.

«Я не шкодую про те, що був в УПА. Я шкодую про те, що не можу зараз потрапити на Донбас» - розповідає легендарний сотенний.

Я і сьогодні ні про що не шкодую. Я чекав того часу, щоб вступити до лав УПА. Я шкодую про те, що не можу зараз потрапити на Донбас. Щоб було зрозуміло, скажу так: кожний син повинен шанувати, доглядати і захищати свою матір, а кожний громадянин своєї нації, своєї рідної держави повинен захищати і боронити свій народ і свою землю. Я радий, що моє життя прожите недаремно! Я думаю, що нічого не зробив більшого чи нового, я тільки виконав святий обов’язок кожного свідомого українця!Сьогодні Україну признає весь світ, бо саме українські націоналісти довели, що ми державники і гідні мати свою державу.

Незважаючи на свій поважний вік, а це 94 роки, Мирослав Симчич постійно слідкує за розвитком подій в Україні і має своє бачення, коли очікувати української перемоги та що потрібне для цього. До його настанов і порад охоче прислухаються українські націоналісти, бо, як твердить сотенний УПА «Без націоналізму – не буде України!».

На сьогодні всі націоналістичні сили в Україні: Свобода, Правий сектор, Національний корпус - об’єдналися, і я впевнений, що це не просто формальність, а саме та українська міць, до якої горнутиметься народ. Для перемоги у нас все є, тільки робити справу треба, та й є кому робити, але нема кому керувати. Бо замість розкрадання українського майна, його треба правильно використовувати. Треба творити власну ударну силу і добре «дати по голові» нашим ворогам, щоб вони ніколи не встали. Вірю, що українці, врешті решт оберуть українську владу, де кожний її представник розбудовуватиме державу, дбатиме про її багатство та гідне майбутнє.

На завершення легендарний сотенний української повстанської армії Мирослав Симчич звернувся до українських військових і наголосив: «Перемагає той, хто вірить, той, хто бореться! Ми мусимо повірити в цілковиту перемогу України.»

Нашим воякам на сході я бажаю мужності, сили й взаєморозуміння. Вірити в перемогу і боротися до останнього. Ми обов’язково переможемо.. Путін закінчить тією дорогою, що й Гітлер. Коли це станеться не можу сказати, але це станеться. Російська імперія розпадеться, бо всі народи хочуть свободи і за неї піднімуться, а з Росії лишаться лиш «роги та ноги». Побачите, що основною силою в розвалі московії буде Україна!

У центрі Коломиї Мирославу Симчичу встановлено пам’ятник з написом прообраз всіх українських героїв. Вкотре переконуємось у влучності цієї фрази. Націоналіст, борець з непохитною вірою, син своєї нації, життя якого взірець героїчного чину воїнів Української Повстанської Армії. Напередодні 75-ої річниці створення УПА бажаємо сотенному «Кривоносу» міцного здоров’я та Божої ласки, дожити до ста літ і побачити ту національну Україну, за яку він боровся і продовжує боротися й сьогодні.

Слава Україні!

Героям Слава!

 

Прес-служба Надвірнянської районної організації ВО «Свобода»

Додати коментар

Захисний код
Оновити